0

«Я не розумію ті релігійні спільноти, що виступають проти національних інтересів держави, в якій вони вільно існують»

17796042_1301876286570631_7761968508650593633_nМуфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов узяв участь у круглому столі «Християнсько-мусульманський діалог: сучасний стан та перспективи розвитку в Україні», що відбувся 5 квітня завдяки об’єднанню зусиль Громадської організації «Український центр діалогу та комунікацій», Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України та Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій при Міністерств культури України.

Подаємо основні тези його доповіді на цьому заході.

Найближчі до мусульман — християни

Всевишній Господь у Священному Корані дає потужний сигнал того, що християни і мусульмани — дуже близькі, споріднені громади:

«Ти впевнишся, що найближчі у своїй приязні до тих, хто увірував, — ті, що кажуть: „Ми — християни!“ Це так, адже серед них є ченці та священики, і вони не величаються» (Коран, 5:82).

У цьому аяті Всевишній наголошує, що найближчі мусульманам є християни, і навіть пояснює, чому: по-перше, є певна духовна традиція, що зберігають священики, передаючи віровчення як практику християнства, та ченці, живучи аскетично та проповідуючи моральні чесноти; по-друге, вони не величаються, не вважають, що вони вищі за інших людей.

Це справді одна з притаманних християнству моральних засад, і така сама моральна засада є в Ісламі, адже мусульманинові заборонено вважати себе вище за будь-яку іншу людину. І це зближує християн і мусульман і підкреслює, що люди, які вірять у Бога, проповідують однакові моральні цінності, природно близькі одне одному.

Культурна дифузія

Чому християнсько-мусульманський діалог в Україні неминучий? Якщо абстрагуватися від внутрішньорелігійного поділу, можна побачити, що більшість вірних України — послідовники кількох християнських церков, а наступні за числом громада — мусульмани. І, не зважаючи на те, що мусульман в Україні не так багато, саме ці дві релігії як представники більшості вірних мусять вдаватися до діалогу та співпраці.

Через певні проблеми, що мали місце в історії відносин християн України і мусульман Туреччини, Кримського ханства та інших держав ще від Середніх віків, виникли певні стереотипи, міфи та упередження, і нам треба це все долати. Адже тепер інші часи. Світ відкритий, він наче «звузився»: за одну годину можна потрапити з України до Туреччини й навпаки. Різні країни та культури відкриваються одна одній, відбувається певна дифузія. Заради миру та порозуміння, щоб ми не мали тих проблем, що є, наприклад, у Західній Європі, нам треба цей християнсько-мусульманський діалог не просто підтримувати — ми повинні його розвивати. І відповідальні за розвиток такого діалогу передусім релігійні діячі та релігійні лідери. Саме представники церков, мусульманських громад і духовних управлінь повинні демонструвати своїм вірним, як треба ставитися до людей, що визнають інші релігії.

І в мечетях, і в церквах треба проповідувати толерантність, себто нормальне, доброзичливе ставлення до тих, хто має інші релігійні погляди: ми не вороги одне в одному, не конкуренти, а сусіди й побратими.

Немає більшої поваги до віри та релігійних практик одне одного, ніж в окопі, на передовій

Коли я як військовий капелан — а я маю ще й капеланське служіння — приїжджаю до зони АТО, то бачу: там, в окопах, боронять Україну і християни, і мусульмани — брати й побратими, що захищають і поважають одне одного. Вони кажуть: «Нам неважливо, християнин чи мусульманин. Ми мусимо віддавати одне за одного життя, бо разом виконуємо дуже велику місію: захищаємо наш народ, наші родини, нашу землю». І, знаєте, там усе по‑справжньому: вони не зважають, хто як молиться, вони не дискутують, хто з них побожніший, чия релігія краща — там таких розмов взагалі немає. Там — люди, що справді цінують, поважають і люблять одне одного.

Цей дух має бути не лише там, в окопах — коли стріляють, і коли страшно — це мало би бути в здоровому та нормальному суспільстві. І, повторю, відповідальні за це саме релігійні лідери. Вони мають проповідувати це серед своїх вірних: імами — нагадувати про цей аят, священики — посилатися на Біблію, роз’яснювати ці положення, казати про те спільне, що об’єднує нас, — і тоді жоден недруг не посіє ворожнечу в нашому суспільстві.

Багато хто намагається розпалити внутрішній конфлікт в Україні. А релігія, знаєте, — дуже чуттєва сфера, дуже інтимна, зачіпає найбільші глибини людської душі. І наші вороги намагаються бити в ці найчутливіші місця, у найдорожче, намагаються саме тут посіяти розбрат. Ми, як відповідальні вірні, як люди, що проповідують віру й духовність, мусимо боронити наше суспільство і наших вірних від таких конфліктів, щоб ніколи в Україні не було міжрелігійних конфліктів. Нам конче треба подолати стереотипи, фобії та упередженість між мусульманами та християнами.

Примус до секулярності та безвірства

Щодо діалогу на сучасному етапі — гадаю, всі розуміють його актуальність. Нам треба, щоб у нашій країні не сталося прикрих ситуацій, як у деяких мусульманських країнах, де, на жаль, утискають християн, і на Заході, де, навпаки, існує дискримінація мусульман.

Зазначу, що я в цьому вбачаю не вину християн, адже на Заході християнство нині так само дискриміноване, як іслам, триває наступ секулярного суспільства. Суспільства, що взагалі ставиться до релігії як до чогось зайвого, «застарілого», бо, мовляв, цінності, що проповідують релігії, неактуальні в XXI ст., і через цей агресивний наступ нехтують і почуття, і релігійні потреби як християн, так і мусульман, і представників інших релігій.

Ми повинні запобігти ситуації, коли християни та мусульмани стануть чужинцями у своїй країні, коли вони почнуть соромитися навіть демонструвати, що вони — вірні. Думаю, що тепер, у цьому дискурсі, ми всі дуже непогано живемо в Україні. І я думаю, що наш діалог має бути не спонтанно-казуальний, а комплексний та системний. Важливо, щоби це не обмежувалося круглими столами, конференціями тощо, а переходило в практичну площину.

Діалог повинен переходити в практичну площину

Є така проблема: не всі мусульманські й не всі християнські громади залучені до цього діалогу. Він відбувається, так, але не всі готові до нього. Сьогодні тут присутні не всі представники християнських деномінацій, але мені дуже приємно, що УПЦ КП, УГКЦ завжди відкриті до діалогу, бо це великі церкви, і якщо їхні представники, за благословінням єрархів, беруть у ному участь — це дуже потужний меседж, що в нашому суспільстві цей діалог розвиватиметься. На жаль, ще не всі готові сісти й розмовляти разом — це треба змінити.

Я вже казав, що діалог не має обмежуватися лише розмовою. Я впевнений, що він повинен переходити в практичну площину. Коли я міркую, як ми можемо це зробити на практиці, мені завжди спадають на думку три перспективні напрямки.

Перший — добродійність і соціальне служіння, коли церкви й мечеті будуть об’єднуватися в якихось спільних проектах.

Другий — проповідування морально-етичних цінностей. Я завжди кажу, що християни й мусульмани мають абсолютно однакові морально-етичні цінності, і нині йде потужний наступ на цінності, що ми визнаємо: на родину, на виховання дітей, на всі чесноти, що є і в Біблії та Корані, і ми мусимо разом їх захищати.

Неможливо жити в державі, визнаючи та проповідуючи свої цінності, та казати водночас, що ми — «діти Царства Божого і не маємо стосунку до цієї держави»

Третя площина, де ми маємо співпрацювати, — захист національних інтересів України. Я не розумію ті релігійні спільноти, що або виступають проти національних інтересів держави, в якій вони існують, визнають і проповідують свою релігію, або вдають, що вони «поза політикою», поза всім: моляться десь окремо і не втручаються в життя країни, де вони фактично, як громадяни, існують. Неможливо жити в державі, визнаючи та проповідуючи свої цінності, та казати водночас, що ми — «діти Царства Божого і не маємо стосунку до цієї держави». Вибачте, але коли ви виходите зі своїх храмів і йдете вулицею, працюєте, виховуєте своїх дітей, навіть коли помрете й будете поховані у цій землі — як можна абстрагуватися й апелювати до Царства Божого, не зважаючи на ту країну, якої хліб ти вживаєш, якої воду ти п’єш, якої повітрям дихаєш і де живеш? Мені такий «пацифізм» взагалі незрозумілий.

Підшито до: Новини, топ 3

Останні записи