«Молитовний Майдан — остання барикада України в уже окупованому Донецьку. Це має ввійти до підручників історії»

22.12.2018

5

21 грудня в приміщенні Інформаційного агентства «УкрІнформ» відбулася прес-конференція з нагоди презентації книги пастора Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав». Захід був організований Міністерством інформаційної політики України та ГО «Міжнародний центр допомоги». Одним зі спікерів був муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов, що розповів про молитовний марафон «За мир, любов та цілісність України» в Донецьку 2014 року як його безпосередній учасник.

Повний відеозапис заходу можна переглянути за посиланням.

«Ви не знаєте, що насправді було, і наскільки Донецьк був проукраїнським містом»

Отець Сергій розповів, що хотів скористатися виходом своєї книжки як інформаційним приводом і привернути увагу українського суспільства до проблеми, що існує вже 5 років: маніпуляції та кліше в інформаційному просторі, за допомогою яких сепаратисти залякали та підкорили собі населення окупованих територій, стали проникати в український інформаційний простір і вже стосувалися вимушених переселенців. Дійшло до того, що в одній книзі він прочитав, буцімто Євромайдан прокотився всіма обласними центрами України, крім Донецька та Луганська.

— Я від початку писав: хлопці, ви не знаєте, що насправді було, і наскільки Донецьк був проукраїнським містом, яке там було протистояння. І щоразу, коли я робив ті публікації у «Фейсбуці», розмовляв зі своїми друзями з інших регіонів, я бився об величезну стіну нерозуміння. Тож я вирішив оприлюднити ті записи, що я робив протягом 4 років, описуючи щодня все, що я бачив і пережив. Книга «Донбас, якого ти не знав» — мій особистий щоденник.

Пастор зазначив, що книга охоплює події від 25 лютого 2014 року до липня 2015 року. У виданні описано події в Донецьку, перші масові хвилі переселенців, те, як люди лишали свої домівки. Це все пан Косяк бачив на власні очі, бо побував у всіх точках передової. Завершується книга липнем 2015 року, коли пастор переїхав жити до Мар’їнки:

— Про цей період свого життя я хочу написати окрему книгу, що називатиметься «Донбас, якого ти не знав: Мар’їнка». Там чимало зворушливих і сумних історій. Це важливо, адже ми не знаємо правди, в якій живуть люди, але ж саме правда звільняє людей.

«Українців Донбасу кинули напризволяще»

Узявши слово, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов побажав передусім миру та милості Божої всім присутнім, а також привітав свого друга, пастора Сергія Косяка, з друком його книги «Донбас, якого ти не знав». Шейх Саід підкреслив, що викладене в книзі — це правда, а не художній вимисел.

— Що хочу сказати?.. Чи була в Донецьку Революція гідності? — Була. Чи був громадянський опір у Донецьку? — Він був і потужний. Чи була у нас громада, що намагалась не допустити цього сепаратизму та війни? — Я вважаю, що донеччани зробили все, що могли. Починаючи з осені 2013 року, в Донецьку постійно був свій Майдан біля пам’ятника Тарасові Шевченкові. Там були люди різної віри. Ми всі долучалися до тієї Революції гідності, що відбувалася по всій Україні. На жаль, нас мало бачили — через те, що нас було небагато. Це не свідчить про те, що більшість донеччан були проти Революції гідності — більшість донеччан через викривлені інформаційні потоки не розуміли взагалі, що відбувається.

Донецьк, а також Донецьку та Луганську області віддали повністю, як дідизну феодалам віддають, в абсолютну владу «регіоналам». І вони не допускали на місцеві телеканали та інші місцеві ЗМІ правди про те, що відбувається в Україні. Населення налаштовували проти Революції гідності, налаштовували бути проросійськими. Недарма, коли сепаратисти захопили Донецьк, то насамперед вимкнули всі українські телеканали та радіостанції — бо вони дуже не бажали, щоб українці в Донецьку чули правду з українських ЗМІ. Тобто інформаційні потоки в цій війні грали колосальну роль, вони були на першому місці. Пропаганда, брехня, відверті маніпуляції — все, що застосовувала Росія, щоб підготувати цю війну, цей сепаратизм — це спрямовано поширювали серед місцевого населення.

Коли навесні 2014 року ми побачили ознаки сепаратизму, ми знали, що є російські найманці, російські військові й ФСБ, і ГРУ, і всі інші, хто розхитуватиме ситуацію в Донецьку, — донеччани намагалися зробити все, що в їхніх силах. Неозброєні люди просто з прапорами України збиралися на площах Донецька. Ми намагалися продемонструвати й сепаратистам, що Донецьк — це Україна, і центральній владі у Києві, щоб вона нас побачила й щоб зрозуміла, що Донбас — це також Україна, і за нього треба боротися, боронити. Захищати громадян, захищати свою землю. Я не знаю, що відбувалося у Києві, але нас не побачили, та й не почули — просто всіх українців Донбасу кинули напризволяще, щоб ми там самі виживали, як ми зможемо. І ми боролися, ми реально боролися — люди, неозброєні, на морозі виходили на ці українські мітинги. Їх били, їх убивали, але люди все одно виходили...

Ми боролися до кінця! Вірні різних релігій! Віддавали своє життя за те, щоб Донбас був українським! А нас покинули! Просто покинули там!

І після того, як був розбитий — буквально знищений, по-звірячому побитий — останній проукраїнський мітинг у Донецьку, потрібен був інший шлях. На цей час уже існував «Молитовний марафон», що започаткували християнські церкви, передусім протестантські. Мені з самого Майдану, свідком якого я був і в Києві, і в Донецьку, врізалися в пам’ять слова Блаженнішого Любомира Гузара: «Не бійтеся!»

«Показати, передусім донеччанам, що тут є Україна і буде Україна»

Це так міцно сиділо в душі, що ми не мали боятися. І якщо ми вже не можемо виходити на якісь політичні акції, ми не можемо просто сидіти й боятися. Треба знаходити інші форми демонстрації своєї громадянської позиції, щоб показати, передусім донеччанам, що тут є Україна і буде Україна. Навіть якщо нас там, у Києві, на той момент не бачили, треба, щоб тут, на місці, знайшлися люди, що не бояться і вийшли би — і ми вийшли.

Першими, як я казав, на цей молитовний марафон вийшли християни, переважно протестантських церков, але там були й греко-католики, католики, православні — дуже різні люди. Вони просто стояли й молилися. Співали пісень, співали гімн України, тримали українські прапори, тримали таблички, що Донецьк, Донбас — це Україна. Ніяких політичних гасел не було — люди просто перебували посеред міста, на площі Конституції, та вже просто цим демонстрували, що Донецьк, Донбас — це Україна.

«Ті, хто був на Революції гідності, знає: коли опиняєшся там — уже не страшно. Страшно сидіти й дивитись»

— Тоді я, як муфтій, сказав, що я не можу просто сидіти в себе в мечеті й дивитися — я маю бути там. Прийшовши туди, я познайомився з пастором Сергієм Косяком, який був душею та лідером цього молитовного марафону. Були й інші священики та видатні люди, але всі знали, що фактично лідером є пастор Сергій Косяк, принаймні я так сприймав. Можливо, було якось інакше, і були інші високодостойні люди, але ми всі вважали, що пастор Сергій Косяк — лідер цього молитовного марафону. І коли його ув’язнили й потягли до облдержадміністрації, щоб бити й катувати, ми просто зібралися знову на тому ж місці й не знали, що робити. Бо лідера просто забрали в полон, його там били...

Ми стояли. Звісно, промовили кілька молитов від різних релігій та конфесій, але ми більше переймалися, як можна йому допомогти, як його звільнити, що ми можемо зробити, щоб його там не вбили, щоб його не катували... Була навіть ідея піти до тих сепаратистів, до ОДА, може, зібрати гроші чи просто прийти духовним особам і звернутися, щоб його звільнили. Ми були готові навіть на це, але я розумію, що ми, можливо, самі б звідти не вийшли, просто сиділи би поруч із ним. Але, дякувати Богові, його звільнили! Звільнили побитого, але це нас не зупинило, і молитовний марафон тривав до літа. Публічно ми там стояли щодня, посеред Донецька, і людей ніхто не кликав, вони приходили самі, бо не боялися — їм було огидніше сидіти вдома, ніж прийти.

Ті, хто був на Революції гідності, знає: коли опиняєшся там — уже не страшно. Страшно сидіти й дивитись.

Так сталося, що ми там усі були як єдина родина. Ми співчували одне одному, розуміли одне одного без слова. Це був останній острівець, остання барикада України в уже окупованому Донецьку, коли туди вже зайшли терористи Гіркіна, коли вже стався навіть Іловайськ. Ми все одно були там, ми були останнім острівцем України й ми не боялися.

Пізніше, після серйозних арештів і тортур, коли ув’язнили пастора Олександра Хомченка, що, на жаль, уже помер, цей молитовний марафон пішов у підпілля. Утім він став легендарною сторінкою донецького опору. Це має ввійти в Історію України — що люди, невелике число, стояли там і боролися за те, що Донбас — Україна.