На вечорі пам'яті жертв депортації розповіли про давні зв’язки вайнахів і українців

23 лютого вайнахи (спільна самоназва чеченців та інгушів) відзначають скорботну дату — день депортації цих народів до Центральної Азії. У 72 річницю цієї події в Музеї історії України в II світовій війні відбувся вечір пам’яті жертв депортації, організований проводом Миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва спільно з дирекцією музею.

Захід знаковий, адже більшість його відвідувачів не мали відношення до цих двох народів. Для багатьох інформація про сталінські депортації цілих народів (загалом таких 10) була нова та приголомшлива. Музей відвідали багато старшокласників, у рамках шкільної екскурсії, і молодь слухала, затамувавши подих.

Підтримати вайнахів у їхній скорботі прийшли Муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов, що читав Коран і дуа за загиблими та всіма жертвами сталінських репресій, і член Меджлісу кримськотатарського народу Різа Шевкієв, а також чимало бійців АТО з різних добровольчих батальйонів.

Після молитви, пан Шевкієв висловив щире співчуття чеченському та інгуському народам у ці сумні роковини. Він підкреслив, що кримські татари розуміють цей біль, адже його народ пережив таку саму трагедію, на кілька місяців пізніше. Вже в перші години, 72 роки тому, були перші жертви виселення: жінки, діти, старі, що загинули від лютого морозу, жорстокості конвоїрів, або їх було вбито, «щоб не зривати план виселення». І це в той час, коли сини, чоловіки й батьки засланих хоробро билися зі спільним ворогом на фронтах. Різа Шевкієв підкреслив, що такий був сталінський режим, і такий самий режим путінський, і таким буде всякий кремлівський режим, допоки в центрі столиці, в Мавзолеї, лежить ідол — отже народам, що страждають від російської експансії, треба триматися разом і допомагати одне одному.

Аміна Окуєва, прес-офіцер батальйону імені Джохара Дудаєва, коротко розповіла про подвиги чеченських воїнів на фронтах Другої світової, про те, як забирали бойові нагороди, а бійців арештовували і запроторювали на заслання просто з фронту. Повідала вона й про трагедію аулу Хайбах, де до колгоспної стайні загнали жінок із дітьми, вагітних, старих, хворих — і живцем спалили, щоб не гаяти часу на транспортування цих людей у долину, адже в горах напередодні випав сніг. Коли нажахані люди ламали двері, щоб урятувати бодай дітей, пролунав наказ стріляти в кожного, хто вихопиться з вогню. Дуже скоро всі виходи було завалено трупами. Загалом убили понад сімсот осіб: найстаршому загиблому було 110 років, а найменші народилися того самого ранку.

Історія шокувала гостей. Не менше враження справила на них і розповідь командира батальйону Джохара Дудаєва, Адама Осмаєва.

«Мене назвали на честь мого дядька — маленького хлопчика, що помер від голоду й холоду в Казахстані. Це був найстарший син мого діда й помер він скоро після прибуття в місця заслання внаслідок депортації 23 лютого 1944 року.

Уявіть собі, як тяжко було моєму дідусеві, Ахмедові Чадаєвичу Осмаєву, котрий героїчно воював із фашистами, дістав поранення в боях — як він почувався, коли його висилали з родиною, і коли двоє його малих дітей загинули в депортації! Цього гіркого болю зазнали тисячі й тисячі моїх земляків, чеченців та інгушів, що воювали в радянській, та, не зважаючи на це, були заслані за надуманим приводом „масова колаборація“ — у той час, коли німці навіть не захопили ЧІАРСР, бо їх зупинили на підході!»

Адам Осмаєв розповів про давні зв’язки вайнахів і українців: «З українцями нас багато пов’язує, крім російської агресії. Наприклад, під час голодомору 1932–33 років багато українців у відчаї на повному ходу підсаджували своїх дітей на поїзди, даючи їм шанс не загинути страшною голодною смертю — просто вивезти дітей до інших областей не давали кордони НКВС, що оточили села. Ці діти опинялися на Кавказі, зокрема, в ЧІАРСР — їх приймали в сім’ї та виховували як рідних. Зокрема, один із моїх родичів — етнічний українець — увійшов у нашу родину саме таким чином, потім одружився.

Ми не раз зустрічалися з українцями в місцях депортації — їх так само засилали — багато було висланих із західної України. І саме етнічний українець Хрущов, знов і знов ставлячи питання про повернення наших народів на голосування, врешті „протиснув“ його. Мій дідусь був одним з делегатів, що їздили клопотати про повернення чеченців та інгушів, і він розповідав, що багато членів політбюро були проти цього. Саме завдяки наполегливості Хрущова ми отримали 1957 року можливість повернутися. Звісно, це було важко: в наші будинки заселили інших людей, і ми мусили викуповувати в них власні домівки, подвір’я. Багато хто шокував подорожніх, везучи з собою кістки померлих у депортації, щоб поховати їх на батьківщині.

Попри всі випробування, Росія не дає спокою ані Україні, ані народам Кавказу, планомірно винищуючи нас. І я сподіваюся, що одного дня злочини російських імперіалістів проти сусідніх народів припиняться, і ми зможемо нормально жити й тут, в Україні, і на Кавказі, і в самій Росії самі росіяни житимуть, нарешті, нормально, мирно й вільно й не заважатимуть своїм сусідам. Треба пам’ятати історію, щоб вона не повторювалась, і пам’ятати, на що здатен „старший брат“ зі Сходу. Пам’ятати, щоб це не повторилося ніколи».