23 лютого — річниця депортації чеченців та інгушів

Шановні одновірці! У 71 річницю депортаціі чеченців та інгушів до Центральної Азії ми висловлюємо щирі співчуття нашим одновірцям: рідним, близьким та нащадкам людей, які не пережили висилки; спалених заживо та розстріляних, слабких і кволих, вивезення яких з високогірних поселень була завеликим клопотом для катів; загиблих у дорозі та на чужині; а також тих, хто зумів вижили у цьому жахітті та повернутися на Батьківщину.

Людям, що з усією широтою душі гостинно розмістили у своїх оселях солдат НКВС, навіть у найстрашніших кошмарах не снилося, що одного дня на світанку «захисники» випровадять їх з власних домівок, давши нікчемні 15–20 хвилин на збори сонних з ночі дітлахів, стареньких людей, та такі-сякі припаси в дорогу.

Горці мали змогу взяти з собою лише те, що могли винести на руках: решту було або розграбовано, або спалено. Очевидці розповідали про величезні багаття у Грозному, в яких спалювали старовинні рукописи вайнахів (загальна самоназва чеченців та інгушів) — тептари. Імовірно, що кількість жертв не лише не лякала кремлівських «вершителів людських доль», але навпаки — була приводом для радості: нелюди воліли б, щоб якнайменше людей вижило у цій показовій демонстрації сили й безжальності, щоб не було кому передати нащадкам пам’ять про той страшний геноцид. Знищувались всі свідчення історії народу, все, що могло б нагадати про його існування — зривались цвинтарі, а могильні камені використовувались для будівництва; перейменовувались населені пункти; на будь-яку згадку чеченців та інгушів у друкованих виданнях було накладено заборону. За замислом авторів депортації, не лише цілі народи мали розчинитися в степах Азії — мала розвіятись сама пам’ять про них.

За час депортації та за роки зіслання чеченці та інгуші втратили майже пловину свого населення. Лише милістю Всевишнього їм вдалося зберегти свою ідентичність: релігію, мову, звичаї та традиції. Їх катам було байдуже, чи переживуть вайнахи та інші депортовані народи тяжку дорогу, чи виживуть на новому місці, полишені серед голого степу в лютий мороз по прибутті — на місці зіслання було заздалегідь розпущено чутки про те, що депортовані — людожери й розбійники. Їм вдалося настільки залякати місцеве населення, що знесиленим дорогою у вагонах для скота та викинутим посеред голого степу людям ніхто не наважився прийти на допомогу: боялися. Дуже багато зісланих загинули у дорозі, та ще більше з них не пережили першої ночі, днів, перших кількох місяців на новому місці.

 Але зіслані народи вижили, згуртувавшись і поставивши собі одну спільну мету — неодмінно вижити й повернутися до могил предків. І — повернулися, попри усі складнощі, всупереч планам, затвердженим у високих кабінетах.

Не дай Боже, щоб подібна трагедія коли-небудь повторилася! Благослови вас Господь, шановні брати й сестри одновірці!